Міста Героїв
"Історії з життя"- до річниці початку визволення українських територій під час російсько-української війни.
Одним із цих кіборгів був наш земляк, нині покійний Геннадій Дубров (поз. Бізон). Загину він на Харківщині у квітні місяці, на території, яка на сьогодні вже деокупована в результаті успішного контрнаступу наших Збройних Сил. Для нього це було гарним подарунком. Також правильно і гарно те, що на його честь рішенням місцевої влади названа одна із вулиць Кривого Озера, на якій, власне, він виріс.
Про це розповів на своїй сторінці волонтер, священник ПЦУ Павло ЛОТОЦЬКИЙ
Геннадій Дубров дав інтерв‘ю, авторитетному змі цензор.нет про те, як потрапив та воював в ДАП.
«Донецький аеропорт знаходився неподалік від Пісків, які теж добряче крили. Однак я розумів, що ДАП при цьому знаходиться у повному оточенні, усвідомлював, що там зовсім інші бойові умови... І дуже туди хотів. Але можливості потрапити туди у мене не було. Та згодом ця можливість з’явилася - взимку 2014 року, коли там мінялися дві бригади і не вистачало людей.
Спочатку ми готувалися їхати на метеостанцію, але о другій ночі командир "Карпатської Січі" раптом сказав нам: "Хлопці, є можливість поїхати у термінал. Поїдете?" Так! Ура! Клас!..
Наша ротація була першою, яка за умовами цих так званих мирних недоперемовин проходила через блокпост сєпарів. Перед тим, як вирушити у аеропорт, ми довго стояли у Тоненькому, тому що надходили зовсім різні директиви. Спочатку нам сказали, що ми поїдемо з повним боєкомплектом. Потім - що їдемо з одним магазином на автоматі. Потім нам повідомили, що ми їдемо взагалі без БК, після чого почалася буча. Хлопці позістрибували з машин і сказали: "Без БК самі їдьте..." У результаті було ухвалено остаточне рішення: їхати з одним повним магазином, але у розгрузці.
Так, було стрьомно, було не собі. І було соромно: адже ти їдеш через територію ворога, і ворог буде тебе обшукувати. Однак було і розуміння того, що хлопців, які сидять на летовищі, потрібно міняти, що вони не винні у тому, що наша влада - дебіли, які домовилися про такі умови. На той час я думав, що це повне дно. Хоча нещодавно зрозумів, що є куди рухатися і далі...
Неподалік від авдіївського мосту, коли ми вже проїхали блокпост, до нас під’їхав Моторола. З ним приїхала його команда, приїхав БТР з охороною та журналісти, здається, "Раша тудей". Охорона - а це була саме особиста охорона Мотороли - пафосно стояла на БТР, кожен з охоронців намагався тримати свій сектор. Екіпірування на кожному з цих хлопців було на декілька тисяч доларів.
Ми вилізли з КамАЗів. З передового сєпарського блокпосту вибігли орки - чумазі чуваки з перегаром. Нас обшукали, причому мене особисто обшукував Моторола - гопник з району у кепочці, метр з чимось зростом... Конфліктів під час обшуку не було, але проходило все і не мовчки. Москальські журналісти намагалися взяти у когось коментар: "Зачем вы туда едете?" Сєпари намагалися нас спровокувати: "Новое мясо, новые "двухсотые" едут". Але всі наші стримувалися, всі розуміли, що не потрібно на це вестися, що не можна зривати ротацію. Тому поводили себе адекватно.
Після цього у наші КамАЗи сіли сєпарські водії, і ми поїхали через територію Донецька в аеропорт.
Згадаю ще у кількох словах про особисту охорону Мотороли. Чуваки ці були схожі на професіоналів, були чудово упаковані і, на перший погляд, професійно крили свої сектори. Але коли колона поїхала, коли БТР почав стартувати та смикнувся, у одного з них просто з рук випав автомат. Вони всі почали стукати по броні, щоб достукатися до мехвода - аби той зупинив машину. Колона весь цей час рухалася і проїхала вже метрів 100, перш ніж їм вдалося домогтися свого. Колона зупинилася. Чувак не зістрибнув, а реально впав з цього БТР і побіг за своїм автоматиком. Схопив його, біжить назад, намагається залізти назад на БТР... Ще двоє дебілів йому у цьому допомагають... Вони затягують його на БТР, пафосно сідають, знову криючи свої сектори, і колона їде далі.
Водії знову мінялися чи то біля "Метро", чи то біля "Епіцентру" - біля торговельного центру, а якого саме - вже не пригадаю. Сєпарські водії вилізли з машин, за кермо знову сіли наші, і ми поїхали до терміналу. У час, коли водії мінялися, один з охоронців Мотороли знову відзначився - вирішив крити свій сектор у 15 метрах від бетонної стіні, повернувшись обличчям до неї. Але робив він це пафосно. З відчуттям виконаного обов’язку.
"ВИ У ДОНЕЦЬКУ - ДЗВОНІТЬ У ДОНЕЦЬК"
Коли ми вже під'їжджали до терміналу - нас обстріляли. Ми швидко почали вивантажуватися. Яким було перше враження? Я дивлюся - а від споруди нового терміналу залишився лише каркас... "Бляха, і тут я проведу декілька найближчих тижнів!" Я розумів, куди їхав. Але не знав, що це буде аж настільки жорстко.
Коли ми приїхали був вже вечір. Нас із Музикантом поставили на позицію із романтичною назвою "Ромео". У вантажному терміналі це була перша позиція з боку орків. Нашим завданням було прикривати лівий кут терміналу, там було кілька дірок, через які уроди лізли і намагалися штурмувати нас. Вже після перших боїв ми зрозуміли чому цей напрямок був такий важливий.
Оселилися ми у приміщенні бойлерної. З одного боку від вулиці, а з іншого боку від основного приміщення терміналу нас відділяли картонні стіни. Вони не захищали від холоду, і інколи через ці стіни до нас залітали уламки або кулі. У приміщенні були спальні місця, великий стіл біля Стіни Пам’яті, а у торці столу стояло офігенне велике крісло. Коли ми тільки приїхали та розселилися, я сів у це крісло і закурив - типу, життя вдалося! Аж раптом командир оборони, Душман з 11 батальйону, дивиться на мене: "Ти там обережніше сиди. Тут позавчора хлопця пристрелили через стінку"... Я, звісно, не пересів (сміється). Але вже не так раму розкладав...
Аеропорт асоціюється у мене з диким, собачим холодом. Тому що тоді були великі морози, до -30. І поки на вулиці було -30 - у нас у приміщенні було -25, -20. Якщо ти бєрці не засунув у спальник або ще кудись, то, оскільки вони майже завжди мокрі - волога у бєрцях миттю перетвориться на лід. Це дуже неприємне відчуття: коли ти вдягаєш взуття, а воно на тобі розмерзається.
Ти розумієш, що ти у повному оточенні, що можеш розраховувати тільки на себе і на тих, хто поряд. Такої атмосфери побратимства, як була у ДАП, коли ліві люди стають тобі найближчими, тому що розраховувати ви можете лише один на одного - я не зустрічав більше ніде на війні. Ця атмосфера класно передана у фільмі "Кіборги", мені реально зайшло... Сподобалося, що у цьому фільмі немає ура-патріотизму, ура-героїзму.
Багато було у ДАП і веселих моментів. Наприклад, якось ми намагалися замовити піцу з Донецька. Затримувався конвой, який, знову ж таки, мав іти за мінськими перемовинами. Ми вже третій день сиділи без їжі та другий день - без води. Ми топили сніг, який забирали з нейтралки, зливали воду з пожежної каналізації. Вона була жовтою навіть після очищення. У один з таких вечорів ми сиділи і говорили про їжу, про те, хто б що зараз з’їв... І Музикант, мій побратим з "Карпатської Січі", який сам донецький (від ДАП до місця, де він жив у Донецьку, їхати було 15 хвилин), раптом каже: "Пацани, а давайте замовимо піцу!"
… Давайте!
Було нас у аеропорту, здається, 98. І ми замовили піцу на 98 осіб. Оператор здавався задоволеним:
-А куда вам везти?
-Донецкий аэропорт, новый терминал.
У відповідь ми почули мати. І піцу нам так і не привезли (сміється).
Ще ми дзвонили у поліцію... Коли починався штурм, або принаймні починали активно стріляти - всі приєднувалися до оборони, бігли до тих, хто у цей момент знаходився на позиціях. Тому коли якось вдень ситуація вкотре загострилася, ми з Музикантом підійшли до Душмана і запитали його: "Що нам робити?" А він каже: "Викликайте поліцію". Ок! Музикант і справді подзвонив 102, але потрапив в українське Селідове:
-Дівчино, по нас стріляють! - повідомив він. - Що нам робити?
-Де ви знаходитеся?
-Донецький аеропорт, новий термінал.
Хвилинна пауза. Оператор намагається перетравити інформацію. Потім каже:
-То ви у Донецьку. Дзвоніть у Донецьк...
Музикант відповідає їй, що у Донецьк ми вже телефонували, але там ніхто не відповідає.
-А що ви робите у Донецькому аеропорту? - зненацька цікавиться жіночий голос. - Адже там бойові дії...
-Так нас тут ціла рота. Почали стріляти, ми запитали у ротного що нам робити, і він сказав зателефонувати у поліцію. Допоможіть нам!
Вона скинула виклик.
Є на війні такий забобон, що не можна казати "останній", треба казати "крайній". Але коли напередодні ротації ми з Музикантом ішли на позицію, він сказав мені, що це "останній раз". Прохід обстрілювався, і Музикант побіг уперед, а я побіг за ним. Темно було - зима, пів на шосту ранку. На дорозі були вкриті льодом калюжі. Я став на лід, підсковзнувся і впав. І коли падав - краєм ока помітив, як три кулі, бронебійно-запальні, 12.7, пройшли у районі моєї недолугої голови. Пощастило...
Потім ми дійшли до позиції, відстрілялися, все заспокоїлося, все вже було нормально. Я поматюкався на Музиканта за те, що він сказав слово "останній". Почало світати. Я сів на своє улюблене місце, у крісло, яке я притягнув на позицію - голова висовується над мішками, видно нейтралку, видно старий термінал, де сидять сєпари, можна закинути ноги на мішки і покурити... Тож я сидів і курив. Залишалося хвилин 15 до нашого виходу з позиції, і тут краєм ока я побачив, як летить щось червоне, і почув шипіння. РПГ. Спрацювали рефлекси - і ось я вже стою на коліні пригнувшись, за барикадою, і у мене страшенно дзвенить у вухах. Коли контузія - декілька секунд все бачиш ніби у сповільненій зйомці. І у цій сповільненій зйомці я бачив, як туди, де я щойно сидів, прилітали уламки. Врятували рефлекси. Потім знову почався обстріл.
Для того, щоб відстрілюватися, в аеропорту потрібно було вилазити за барикади. Це ще один момент, з яким я стикався тільки на летовищі. Це реальна лотерея. Пощастить або не пощастить. Свистять кулі, ти піднімаєшся... і зовсім не зрозуміло, чим це закінчиться.»
Повне інтерв‘ю тут:
https://amp.censor.net/.../pamyati_poleglogo_na...
