Безбар’єрність як цінність: шлях України до інклюзивного суспільства
Україна впродовж останніх років зробила важливі кроки на шляху до забезпечення рівності та недискримінації, ратифікувавши низку міжнародних правових актів, що гарантують захист прав осіб з інвалідністю. Ці документи мають не декларативний, а нормативно-обов’язковий характер, оскільки встановлюють прямі зобов’язання держави щодо впровадження доступності та створення гідних умов для кожної людини. Значна частина цих положень уже інтегрована у національне законодавство, що свідчить про поступову інституційну імплементацію принципів інклюзії та безбар’єрності.
Важливими орієнтирами у формуванні безбар’єрного суспільства стали Указ Президента «Про забезпечення створення безбар’єрного простору в Україні» (№ 533/2020 від 03.12.2020) та Національна стратегія із створення безбар’єрного простору в Україні на період до 2030 року.
У Національній стратегії безбар’єрність визначається як наскрізний принцип державної політики, що охоплює всі сфери життєдіяльності – від архітектурного середовища до цифрових сервісів, від освітніх практик до забезпечення рівноправної участі у суспільному житті.
Відповідно до положень Національній стратегії, кожна особа, незалежно від стану здоров’я чи функціональних можливостей, має гарантоване право на безперешкодний доступ до об’єктів фізичного оточення, отримання інформації у зручний спосіб, спрощений доступ до цифрових та аналогових державних і соціальних послуг, рівні можливості здобуття освіти, повноцінну участь у всіх сферах життя суспільства.
Таким чином, принцип безбар’єрності виступає наскрізним орієнтиром державної політики України та ключовою умовою побудови інклюзивного суспільства.
Одним із ключових завдань Національної стратегії є забезпечення освітньої безбар’єрності, що зумовило розроблення Національної стратегії розвитку інклюзивного навчання до 2029 року. У цьому документі друга стратегічна ціль спрямована на створення умов для отримання кожною особою якісних освітніх послуг відповідно до індивідуальних потреб у комфортному безпечному безбар’єрному та дружньому до всіх учасників освітнього процесу інклюзивному середовищі, де доступність розглядається не як додатковий інструмент чи привілей для окремих груп, а як базова норма для всіх.
Це означає, що інформаційна, цифрова, архітектурна та комунікаційна доступність мають стати фундаментом інклюзивного освітнього простору, який забезпечує рівні можливості для кожного здобувача освіти. Лише за умови інтеграції принципу доступності у структуру й культуру освіти можна говорити про справжню інклюзію. Вона не лише знімає бар’єри, а й відкриває простір для реалізації потенціалу кожної особистості, роблячи освіту дійсно якісною та рівноправною.
